У далекому 1870 році в історії міста відбулася знаменна подія — було завершене будівництво залізничної лінії Жмеринка — Волочиськ, яка пролягла зі сходу на захід південною околицею тодішнього Проскурова. Місце для станції вибрали за межами міста — на пустирі, серед заболоченої місцевості, неподалік від поштового тракту на Летичів. Для сполучення між містом та станцією, через болото, що займало територію теперішнього парку ім. Франка і стадіону, зробили насип і проклали дорогу.
Одночасно, під час влаштування станції, був споруджений залізничний вокзал, який відразу зайняв у житті проскурівчан визначне місце. Аж до початку XX століття проскурівські міщани та інтелігенція мали традицію у вихідні та святкові дні проводити свій полуденний час на вокзалі. Справа у тому, що в ті роки рух через станцію був незначним: за добу проходило всього чотири потяги. За годину-півтори до прибуття на вокзалі збирався місцевий бомонд. Чоловіки вели ділові розмови, дами прогулювалися по перону, демонструючи свої нові вбрання, а в приміщенні вокзалу працював ресторан. Потім наставав довгоочікуваний момент — з інтервалом у 45 хвилин прибували-відбували потяги: вони привозили пошту, свіжі газети, журнали і новини зі столиці та Європи…
На початку XX століття, після завершення будівництва колій на Кам’янець-Подільський і Шепетівку, Проскурів став важливим залізничним вузлом: у місті розмістилось управління Подільської залізниці, а в приміському селі Гречани побудували вантажну станцію, паровозне депо, майстерні.
Історія вокзалу станції Проскурів початку ХХ століття була насичена й іншими подіями, особливо під час Української революції 1919–21 років. Наприклад, у лютому 1919 року на вокзалі декілька днів перебував у очікуванні виїзду за кордон Голова Української Центральної Ради, професор Михайло Грушевський. У березні та листопаді того ж року, коли Проскурів став тимчасовою столицею УНР, тут три тижні стояв урядовий потяг та працювали державні установи УНР.
Під час Другої світової війни вокзал зазнав руйнації, отож після звільнення Проскурова від нацистських загарбників постало питання будівництва нового приміщення. У 1952 році старий вокзал розібрали, а на його місці за проектом київських архітекторів спорудили новий. Тоді ж була сформована Привокзальна площа, яку в 1955 році прикрасив пам’ятник Богдану Хмельницькому. Автори пам’ятника, М. Вронський та О. Олійник, зробили скульптуру настільки гармонійною, що її силует одразу став одним із символів міста. Згодом у Хмельницькому з’явилося ще три пам’ятники великому гетьманові — перший поблизу обласної філармонії, другий перед Національною академією прикордонних військ України, а третій — на проспекті Миру біля інституту Міжрегіональної академії управління персоналом. Символічно, що за кількістю пам’ятників Богданові Хмельницькому — чотири — місто Хмельницький посідає перше місце в Україні та у світі.
У 1984 році відбувалося ще одна реконструкція вокзалу. До старого приміщення добудували цілий комплекс споруд: адміністративний корпус, касові зали, багажне відділення, просторий вестибюль. Зріс і пасажиропотік. Якщо вокзал зразка 1952 року міг одночасно прийняти 300 пасажирів, то тепер — 1700.
Цікаво, що частина попереднього вокзалу збереглася… в середині нового. Якщо перед центральним виходом на перон підняти голову, можна побачити частину старих стін, ліпнину і навіть люстру в стилі радянського ампіру.
Ще одна будівля, яка формує Привокзальну площу, — дев’ятиповерховий поштамт. Збудований у 1970-х роках, він став першим в Україні, де встановили комплекс автоматичного сортування кореспонденції.
