Колишнє містечко, а сьогодні – звичайне село, Зіньків лежить на крутих мальовничих схилах річки Ушиця у Віньковецькому районі Хмельницької області. Першу писемну згадку про нього зустрічаємо у 1404 році, коли польський король Владислав Ягайло подарував Зіньків разом з його околицями кам’янецькому старості Петру Шафранцю. Останній, до речі, разом із Зіньковим, отримав і Сатанів. У 1431 році поселення (знову ж таки, разом із Сатановим) переходить до нового власника – Петра Одровонжа із Спрови, який протягом 30-х років XV століття на лівому східному схилі долини Ушиці збудував оборонний замок.
Фортецю звели з великих блоків місцевого пісковику і вапняку на місці старого (можливо, дерев’яного) укріплення XIII- XIV століть. Вона займає західний край дуже вузького мису, обмеженого з півночі і півдня короткими, але глибокими ярами. Замок мав три башти, на яких ще до середини ХІХ століття можна було побачити герби власників. Природним захистом з боку річки була її глибока долина, а з інших боків замок захищав глибокий рів через який до двох замкових брам вели підйомні мости.
Від другої половини XV ст. власником замку був Андрій Одровонж. У 1452 Зіньків отримав Магдебурзьке право, яке у 1522 році підтвердив польський король Сигізмунд Август, дозволивши проведення двох ярмарок на рік і торги по понеділках. Протягом XV – XVI ст. містечко було центром округи і відігравала досить значну роль в обороні подільських маєтків польської шляхти.
Оскільки місто знаходилося на так званому Чорному шляху, то постійно зазнавало нападу татар. У 1453 році їх під Теребовлею розгромив зіньківський староста Ян Лящ. У 1516 році вони зазнали поразки під Зіньковим від Якова Сецигневського. Наймасштабнішого нападу Зіньків зазнав у 1524 року, коли 12 тисяч турків і татар спалили місто, але замок захопити не спромоглися.
Як бачимо, зіньковецька фортеця була достатньо надійною. Ця обороноздатність сприяла економічному розвитку містечка. Велику роль у цьому відігравали євреї. У 1526 році вони вже мали у Зінькові свою громаду, а „Пам’ятники архітектури УРСР, що перебувають під державною охороною” датують будівництво першої синагоги у Зінькові 1480 роком. До наших днів у містечку збереглося дві сильно перебудовані єврейські божниці.
У 1546 році помирає останній з Одровонжів – Станіслав, і місто передодить у володіння його доньці Софії, яка була дружиною войницького каштеляна Яна Тарновського. У другій половині XVI століття він модернізує замкові укріплення. Замок стає регулярним, трикутним у плані. До кінця століття Зіньків стає одним з великих міст Поділля. Після смерті Тарновського у 1591 році Зіньків перейшов його донці Катерині, дружини Адама Героніма Сенявського. Сенявські володіли містом до середини XVIII ст.
Життя містечка протягом всього XVII століття не було спокійним. У 1617 році татари спустошили околиці міста і забрали в ясир багато його мешканців, більшість з яких загинула в дорозі від морозу. Під час Визвольної війни Зіньків руйнували поляки і татари, що змусило багатьох мешканців переселитися за Дніпро. У 1653 році два місяці під Зіньковим стояв табором кримський хан, який прийшов на допомогу Б. Хмельницькому. Після війни, станом на 1661 рік, у спустошеному містечку залишилося лише 20 будинків християн і один єврейський будинок. Під час своїм мандрів Поділлям у 1671 році Ульріх фон Вердум у своєму щоденнику подорожей відмітив, що містечко було цілком спустошеним та зафіксував наявність руїн двох храмів.
У 1672 році Поділля захопили турки. Згідно Бучацького мирного договору Зіньків перейшов Туреччині. Турки відбудували фортифікації, але вже наступного року місто було визволено військами польського коронного гетьмана Яна ІІІ Собєського. Після остаточного вигнання бусурманів з Поділля, замок на початку XVIII ст. відновили власники міста Сенявські.
Після смерті у 1762 році власника Зінькова Адама Миколая Сенявського місто перейшло у власність його доньки Софії та її чоловіка, воєводи Августа Чарторийського. У 1768 році замок був одним з опорних пунктів Барських конфедератів, яких видворив звідти Браницький. У 1784 році князь Адам Чарторийський віддав Зіньків, як придане, своїй доньці Марії – дружині князя Людвика Вюртемберзького.
Після другого поділу Польщі у 1793 році і захоплення Поділля Російською імперією Зіньків становиться звичайним повітовим містечком, а у 1796 році містечко повіт було приєднано до Летичівсього повіту. У зв’язку із захопленням Росією молдавських земель і переносом кордонів далеко на південь, Зіньків втрачає стратегічне значення як місто-фортеця, і починає занепадати. Останнім власником Зінькова був принц Август Вюртемберзький. У 1843 році він продав замок державній скарбниці.
У другій половині ХІХ ст. замок використовувався для різних урядових і господарських потреб. У 1887 році його споруди розпродали місцевим селянам на будівельний матеріал. Значну частину замкових руїн розібрали у 1896 році мотивуючи тим, що, начебто, вони загрожували падінням. Сьогодні територія замку являє собою нахилений у західному напрямку майданчик із слідами зруйнованих і засипаних оборонних споруд. Від замкових укріплень збереглися руїни південної вежі висотою в один поверх – найдавнішої частини фортеці, і 4 казематних приміщень, частково засипаних землею.
Присадкувата в плані вежа-донжон наближається до квадрата зі стороною близько 20 метрів. Здалеку її спокійно можна прийняти за фортифікацію часів Другої світової війни. На західній та східній стінах башти розташовані по три глибокі ніші. У напрямі північ-південь башта розбілена стіною на два приміщення 4,6 і 6,4 метри завширшки. У стінах, що мають товщину 2,6 – 3,6 метри, розташовані щілеподібні бійниці з розширенням назовні від 17 до 80 сантиметрів.
До башти-донжона примикають каземати, які тягнуться уздовж західного оборонного муру на 36 метрів. Це – однотипні прямокутні приміщення розмірами 7,4 на 5,3 метри. Товщина поперечних стін казематних приміщень становить 1,4 метри. Каземати частково доступні для дослідження через багаточисельні отвори на поверхні.
Під замковою горою у 1450-х роках Андрій Одровонж звів дерев’яний Троїцький костел. У першій половині XVII століття старий дерев’яний костел замінили мурованим, який одночасно виконував і оборонну функцію. Храм неодноразово руйнували татари, ймовірно він був зруйнований і козаками в часи Хмельниччини, і турками під час окупації Поділля наприкінці XVII століття.
Костел відновив у 1708 році власник Зінькова Адам Микола Сенявський. Наступний ремонт храму відбувся приблизно у 1750 році. У 1938 році святиню було фактично знищено комуністами, але віруючи все одно приходили до руїн храму молитися. після руйнації костелу совітами від нього залишилися лише стіни. Були втрачені всі перекриття за виключенням другого ярусу дзвіниці. Було зруйновано і ділянку західної частини стіни нави.
Руїни костелу повернули віруючим у 1989 році, після чого храм почали відновлювати зусиллями римо-католицької громади. 24 серпня 1990 року костел освятив єпископ Ян Ольшанський. Протягом 1994 – 1997 року храм було повністю відбудовано, вт результаті чого він набув суворо-аскетичного вигляду. Костел є зразком однонавного храму з баштою-дзвіницею над головним фасадом. Сьогодні зіньківський храм є одним із важливих осередків католицтва на Хмельниччині.
Капличка біля костелу:
У центрі села неподалік від костелу і руїн замку розташований садибний будинок середини ХІХ століття, в якому розташована сільська школа. До маленького палацу від дороги веде алея, по боках якої висаджені сосни.
Палац було збудовано у 1852 році у стилі класицизму. Важко сказати, коли він належав, бо ще у 1843 році останній власник Зінькова Август Вюртемберзький продав місто казні. Палацовий будинок є Г-подібним у плані, має змішане анфіладно-коридорне планування і балочні перекриття.
Парадний фасад палацу прикрашає чотирьохколонний портик тосканського ордера.
Переходом до бічного фасаду слугує восьмиколонний портик тосканського ордера.
Садибний будинок увінчаний карнизом з дентикулами.
В центрі містечка розташовано ще декілька цікавих старих будинків:
Щоб побачити ще одну цікаву пам’ятку села – дерев’яну Михайлівську церкву, доведеться пройти близько трьох кілометрів, спустившись у долину Ушиці і знову піднявшись на пагорб на протилежному березі річки. По дорозі зустрінемо ще один сільський храм – церкву Вознесіння, зведену вже в часи незалежності на місці старого храму 1730 року.
По дорозі будемо спостерігати гарні краєвиди. Буде видно і замок з костелом, і дерев’яну церкву.
Михайлівська церква збудована у 1769 році у передмісті Кривулі і є прекрасним зразком подільської дерев’яної архітектури. Таких храмів на Поділлі фактично не залишилося. А остання реставрації – це зразок, як треба відновлювати дерев’яні храми.
За народними переказами кошти на будівництво церкви збирали колишні козаки, які осіли в Зінькові, та їх нащадки. Тому в народі її ще називають „козацькою”. Цікавий факт зафіксував у „Історії церков і парафій Поділля” дослідник і краєзнавець Юхим Сіцинський: до цієї парафії у 1898 році були приписані аж 1262 православних. Можна уявити, що творилося у церкві і на подвір’ї під час великих церковних свят!
Після кількох атеїстичних зазіхань радянського часу, завдяки наполегливості місцевої інтелігенції церкву взяли під охорону держави, як видатну пам’ятку дерев’яної архітектури України. Храм був вкритий бляхою, що трохи псувало її зовнішній вигляд. Під час останньої реставрації 2007 року бляху замінили природнім для храму ґонтом.
Церква стоїть на кам’яному фундаменті і є тризрубною. Її вінчають три верхи, кожний з яких має по одному залому.
Кожне з трьох відділень храму – це восьмикутні приміщення. В середині церкви над бабинцем влаштовані хори, а у вівтарній частині зведено плоску стелю, що закриває купол. На жаль, молодий настоятель храму, який чомусь принципово розмовляв російською мовою (і це – на заході України), не дозволив фотографувати в середині храму.
Напевне, колись була хресна дорога:
Будинок біля церкви:
Святе джерело по дорозі до храму:
Про Зіньків можна додати, що він є центром народного гончарства, батьківщиною диктора телевізійного каналу „1+1” Алли Мазур та місцем виробництва смачної зіньківської ковбаси.
Другий мій візит до Зінькова був навесні 2018 року.
Костел Пресв. Трійці:
Руїни Зінківського замку:
Зіньківські церкви:
